Малоданилівська селищна рада
Харківська область, Харківський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історична довідка

Мала Данилівка. Будь-яких документальних відомостей про заснування Малої Данилівки не зберіглося. Немає і єдиної думки про час виникнення селища. Деякі джерела говорять, що це відбулося у кінці XVII – на початку XVIII століття. Нині вважається 1714 рік. Цьому підтвердженням є єдине джерело – листи Івана Григоровича Захаржевського, брата відомого полковника Федора Григоровича Донця, який писав митрополиту у 1714 році. Ось фрагменти цього листа: «В деревне моей Малая Даниловка, в которой я нынче в своём странствии живу, из приготовленного для храмного строения леса по вашему благоволению повелено было заложить святую церковь во имя равноапостольских царей Константина и Елены».



Деякі вважають, що назва села походить від імені першого осадчого козака Малого Данили. Він, напевне, і справді був «малий», невисокий на зріст. Перші поселенці Малої Данилівки освоїлися під Харковом, у долині річки Лопань, на її правому березі в районі Нижнього Північного Поста (Сортировки). Це було найближче поселення до Харкова – 5-6 км. Там же була збудована перша церква на честь рівноапостольських царя Костянтина і цариці Олени – дійсних осіб, яких віднесено до лика святих. Олена прийняла християнську віру і залучила до неї свого сина Костянтина, першого християнського імператора Риму. У1720 році, церква стояла на піщаному пагорбі правого берега річки Лопань і мала небагате вбрання. Та є згадки, що у XVIII ст. тут уже було срібне і позолочене утвір, бібліотека церковних книг, метричні книги з 1776 року, а на дзвіниці висіло 5 дзвонів, найбільший з яких мав вагу 19 пудів. На початку XIX століття храм занепав і потребував капітального ремонту. Поміщиця Дуніна, яка володіла цією землею, виділила гроші і церква простояла ще декілька років. За ініціативи отця Олександра Толманова храм перебудували з цегли і заново охрестили у 1898 році. У XIX – XX столітті церква була приходом Малої Данилівки і престольне свято 5 червня радісно відзначалося усіма мешканцями селища. Ось як описував це свято колишній житель Борис Семенович Рибальченко: «Цікаві згадки про свято Костянтина, що було півстоліття назад. Дитяче населення Лозовеньок чекало це свято з великим підйомом, який тільки може бути у дітей, бачили перед собою великі парусинові торгові балагани, заповнені різними іграшками та солодощами. Вони за два дні до свята створювалися на нашій вулиці (Радянській) і в саме свято розпочиналася торгівля. Чого там тільки не було!? Перед Першою світовою війною у 1910 чи 1911 році, пам’ятаю як тепер, зранку, в день свята, враз похолодало, небо потемнішало, піднявся буревій і пішов сніг, але свято не було зіпсовано».

Пізніше Мала Данилівка обростає хуторами. Зараз вони зникли з лиця землі і, навіть, з людської пам’яті. Тільки архівні документи наводять їх назви: Грипішин, Глибокіт, Філонівський та інші. Деякі хутори живі й досі – це Караван, Лужок, Зайченки. Поширена легенда, що в кінці XVIII ст. тульський поміщик Радзівільський обміняв Квітці 17 кріпосних селян на собак. Цих кріпаків поселили на північний захід від селища Мала Данилівка, під горою, за річкою Лопань. 5 сімей було вивезено з села Погоріле Курської області і одне з прізвищ було Фадеїв. Раніше ця легенда часто згадувалася і мешканці села Караван довго потерпали від того, що обмін людей відбувався на собак. Ще до революції на сходках можна було почути: «О, ви мовчіть, не забувайте, що вас на собак обміняли». В це можна вірити, бо люди в самому хуторі трохи не такі, як у селищі. В їх вимові дуже було багато русизмів, трапляються й українські слова значно на російський лад, і виходить такий яскравий суржик – як караванці ніхто не розмовляє. Характерно те, що вони роблять наголос на літеру «а» – [Карова], [кабила]. Найбільш поширені прізвища – Ковальов, Воронін, Іванов, Оглоблін, Фадєєв та інші, як і всі, російського походження. Цікаво, що мешканці хутору жили компактно.


Хутір Караван згадується у 1864 році, і можна гадати, що він існував і раніше. Постійно змінював своїх власників. Так, у 1867 році 6 частин хутору належали колезькій секретарці Флоринській Варварі Данилівні, 7 частина знаходилася у володінні Харківської Південно-західної учбової ферми, 4 частини у володінні державного селянина на слободі Деркачі Степана Ухана (Карпенко), 3 частини у володінні Михайла Нікольського, а дві частини – ротмістрі Ольги Василівни Вишеславської. У 1864 році у Каравані було 12 дворів, 46 чоловіків, 49 жінок. Перед революцією тут було вже 44 двори.


 


Хутір Лужок розташований на півночі в долині річки Лопань, на межі з селищем Деркачі. Хутір називався ще Лугове. У 1867 році це було маленьке селище, мало 4 двори, де мешкали 26 чоловіків і 30 жінок. Була там і винокур енний завод. Хутір у 1896 році мав вже 19 дворів. У кінці XIX ст. магістр хімії Чорнай Микола Олександрович побудував у Лужку борошномельний млин, послугами якого користувалася велика кількість населення. У 20-ті роки млин працював і Чорнай був його господарем. Але радянська влада розпочала наступ на приватний сектор економіки, то, перш за все, звернули увагу на Чорнаївський млин. Уявіть, власник, куркуль! Куди тільки не був Чорнай, доказуючи що млин потрібен людям, що він ніякий не експлуататор. Тоді йому порадили зібрати 200 підписів мешканців селища, що вони дійсно користувалися млином, і що він не експлуататор, тоді йому залишать підприємство (був такий закон). Чорнай зібрав підписи, але йому сказали, що закон уже скасований, і що млин його націоналізують. Після цього Чорнай зник, і його не було чути. У 1941 році прийшли німці і млин знову запрацював. У 1942 році приїхав Чорнай, але ненадовго, і через деякий час він назавжди виїхав до Німеччини. Кажуть, що його нащадки стали там великими власниками. А млин діє і досі.


Хутір Зайченки до 1917 року мав безліч дач, де літом жили їх багаті власники: одна сім’я була навіть з Санкт-Петербургу. Після революції дачі покинули. Дізнавшись про це, місцеві жителі одразу пішли їх грабувати. Брали, що треба і не треба. Будинки розібрали, але люди на Зайченках залишилися в двох-трьох уцілілих будинках. Там були садки, колодязь і все, що потрібно для життя. В архівних документах хутір не згадується, але в довіднику за 1916 рік згадується залізнична платформа. Під час війни на Зайченках був німецький опорний пункт, де вони цілий тиждень утримували наступ наших частин.


Село Чайківка. За історичними даними у 1782 році у хуторі Чайківський мешкало 40 чоловік, у списках населених місць Харківської губернії 1864 року в 10 дворах мешкало 45 чоловік, у 1951 р. – налічувалось 15 дворів, за даними 1990 року населення складало 40 осіб. Зараз у селі проживає 21 мешканців громади. Село Чайківка знаходиться на правому березі річки Лозовенька, на річці гребля, яка утворює Лозовеньківське водосховище, вище за течією за 3 км розташоване село Черкаська Лозова, нижче за течією за 2 км — смт Мала Данилівка, на відстані 1 км проходить Харківська окружна дорога (М03) — кордон м. Харкова. Біля села знаходиться великий розплідник і каскад ставків.


Черкаська Лозова. Історія утворення села бере початок з 1663 року. Як свідчать історичні документи, давній пращур поміщика Квітки, Семен Панасович був полковим суддею при Запорізькій Січі. Царський уряд за вірність службі царю та підтримку законів нагородив його грамотою та землею, яку Квітка одержав на території Черкаської Лозової. Крім землі, він отримав ще й 50 козаків-черкасів, серед яких були жінки та діти. Більшість з них були поселені у центрі села, а 8 дворів – на території маєтку пана. Тепер ця частина села називається Мала Олексіївка. За назвою річки Лозова та національним складом козаків-черкасів село було названо Черкаська Лозова.


 

 


У центрі села майже 262 роки простояла Воздвиженська церква, яка була побудована у 1717 році за проектом німецького архітектора, який проектував Благовіщенський собор у м. Харків. Вона була трохи меншою за розміром, але не менш красивою. Старі люди говорять, що її будували на курячих жовтках. Храм мав два куполи та багато дзвонів, а два настільки велетенських, що у середині можна було проїхати возом. Коли дзвонили у великий дзвін, то чути його було за декілька кілометрів. У маленький дзвін дзвонили, тільки коли у селі траплялось лихо. На престольне свято до неї з'їжджалися люди і батюшки звідусіль. Довгий час у ній служив батюшка Мігулін. У 1936 році храм розвалили, а з її матеріалу побудували школу. «Недивно, що під час Другої світової війни у школу не влучив жоден снаряд», – говорять старожили.

У Слобідці (вулиця Шевченка – прим. ред.) стояла ще одна церква, яку побудував поміщик Квітка. Вона була на великому подвір’ї, на якому знаходилась і хатина батюшки. До храму була прибудована дзвіниця, яка мала один великий і пару малих дзвонів. У великий дзвін дзвонили, коли траплялася пожежа, а на свята було чути дзвін усіх дзвонів одразу. Служба проводилася на великі свята та у неділю. Її стіни прикрашали безліч ікон і рушників. Ще до війни святиню знищили, а її місце заросло густими кущами терену. Хоч церкви вже давно немає, але люди про неї пам’ятають. Там ніхто не хоче будувати собі будинок, бо говорять, що на святому місці нічого стояти не може.

Село Черкаська Лозова споконвіку славилося своїми майстрами: чоботарі, пічники, столяри, бондарі, ковалі, мельники. Їх поважали і зверталися до них за допомогою. Своїми виробами вони торгували на базарі у центрі. Дуже людно там було у суботу і неділю. Продавали там і продукти харчування, і вироби бондарів, і ковалів, і гончарів, і зелену глину. Проіснував він до 50-х років минулого століття.

При Будинку культури діяла бібліотека, працювали танцювальний і хоровий гуртки, а у вихідні – танці. Згодом був створений чоловічий хор, який отримав звання народного та жіночий вокальний ансамбль під керівництвом Ярослава Сорочука. Пройшов час і старенький клуб закрили у зв’язку із його аварійністю. За рішенням сесії його продали з аукціону.

Як і будь-яке село України, Черкаська Лозова пережила і трагічні роки. Багато страждань і лиха довелося винести на своїх плечах черкаськолозівчанам: голод 1933 року, примусова колективізація, війна. Під час Другої світової війни у населеному пункті залишилися лише діти, підлітки, жінки та люди похилого віку. Вони з усіх сил допомагали фронту. Черкаська Лозова була звільнена 13 серпня 1943 року. Розповіді ветеранів про війну кожен раз підтверджують, що дуже важко дісталася нашому народу перемога над ворогом. У селі є пам’ятники, які нагадують про тяжкі, криваві роки війни. Пам’ятник у центрі було відкрито після війни.

 

ІСТОРІЯ СЕЛИЩА МАЛА ДАНИЛІВКА

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь